News Ticker

«МАМО, ТАНКИ!»

Народна біль

Швидкі новини

  • Тюльпани перед міським фонтаном
  • вороненко
  • русский мир
  • dtp3
  • зароботки
  • приватбанк
  • грош
  • дтп
ямпіль

У понеділок Ямпіль відправив до небесних батальйонів вже другого свого бійця. Обидва вони герої. Подвиг першого бачив весь світ. Це він, Сергій Камінський, – бортовий інженер, у складі того самого екіпажу українського літака-розвідника АН-30 палаючим смолоскипом нісся над ще окупованим російською нечистю Слов»янськом, щоб не впасти на нього і не спалити тисячі життів.
Я не знаю чому влада так поступила. Чому присвоєно звання Героя України лише командиру літака, а, приміром, Сергій Камінський отримав орден Богдана Хмельницького лише третьої, найнижчої степені, посмертно. Чому так? Ніхто з начальства не пояснив ні батькам, ні землякам, ні сім»ї, ні дітям. Бо що тут, якщо чесно розібратися, поясниш?.. Мабуть жаль стало золотих зірочок на всіх, бюджетних коштів, от і вся пісня про той подвиг… А люди, в тому ж таки Слов»янську, вже зараз, після визволення, збираються зводити обеліск слави всьому АН-30, не лише одному його командиру-Герою. І це буде справедливо. Час і історія все розставить на свої місця.
Подвиг тридцятиоднорічного оператора-навідника БТРа Васі Івкуна не був видним на весь світ, як подвиг екіпажу АН-30. На війні не кожному так щастить. Про нього знає достеменно лише одна людина – його мама, а, ще краще, звісно, Бог. Чого цей тракторист, комбайнер – хлопець з бідної сім»ї, який в місті над Дністром ніколи не був поміченим в рядах дітей так званої еліти – герой? А все дуже просто.
Не так давно він був у відпустці в Ямполі. І його мама вмовляла його приблизно так ( це вона розказувала не лише мені біля домовини сина за кільканадцять годин, як його мали нести через усе місто): сину, а може вже не підеш у те пекло, може придумаємо щось, хай би всі стільки відвоювали і відслужили як ти… А він їй відповів коротко і, можливо, для когось дуже банально: «Мамо, якщо не я, то хто?». Не лише сказав, а й поступив так, як мовив. У цьому і є, якщо задуматися, найбільша суть його і таких, як він героїв, подвигу. Їх, цих плоть від плоті, кров від крові рідної землі ніхто в лиху годину замінити не може – ні багач із заправкою, ні олігарх з мільярдами, ні губернатор, ні міський чи сільський верховода. Такі, як Василь Івкун при захисті Вітчизни не замінимі. Як не можна замінити повітря, сонце, так і не можна замінити їх на цім святім героїчнім посту.
Мама чула його останні слова із звичайного українського поля, яке лютий російський загарбник перетворив в поле бою. Ні, не бою. Бо то ж не був бій. То було спалення російськими варварами живими і розстріл наших отаких хліборобів, як Василь. Він в останні свої смертні секунди встиг їй подзвонити. І ефір з пекла доніс в Ямпіль слова після того, як російські «Гради» відпрацювали за повною своєю сатанинською програмою: «Мамо, тут все горить!». Ну що могла відповісти рідна ненька сину в таку смертельну мить?! Як не – сину, тікай, рятуйся! Якби ж могла – Матінкою б Небесною кинулася б до нього, розкриленими руками захистила, відвела вогонь і розпечений метал. Але вона просто мати, така, на яких тримається цей праведний і водночас грішний світ… За мить почула від сина з пекла два останніх слова: «Мамо, танки!»,- і зв»язок на вічно обірвався.
Не появиться на землі ще один хліборобський рід, його спалили і стерли танками під Ілловайськом російські завойовники і вбивці. Але Бог усе бачив… За такий величезний гріх ще буде на них кара Господня, грізний суд.
Мер міста Олександ Кульбаба наказував мене, щоб я неодмінно написав, що Васі Івкуну дістався «цинк» і навіть труна серед гори понівечених тіл у моргу і що його по людськи доставили додому завдяки меру Запоріжжя. Що ж, виконую завдання Олександра Васильовича і при тім серце крається від того, що і тут, на смертному одрі героїв, бюрократи на першому місці і далеко не всім дістається «цинк» та домовина вчасно…
Не випадково в Ямполі центр виборчого округу, який вже багато скликань фіксує обрання на олімп влади переважно тих, які лижуть руки тим, що розв»язали війну з нами і вбивають нас. Не випадково Панахиду міську по Василеві Івкуну влаштували на меморіалі радянським солдатам і… російським загарбникам «павшим в боях с контрреволюцией в 1921г.», які у морі крові колись втопили тут жовто-блакитну Ямпільську Республіку. Наче й Василя приписали до них, як їх продовження в часі… Виступав голова РДА, казав правильні слова, мер міста додавав жалю, підполковник від імені збройних сил дякував Герою за подвиг. А у мене стояли перед очима, на цьому ж лобному місці, десятки цих же начальників з тими ж колорадськими стрічками, які носять зараз російські найманці на Сході, тушки, що за гроші відправлялися звідси на антимайдан в Київ… Чи переродяться вони колись чи дадуть волю собі і людям, українцям, скільки часу ще житимуть без покаяння, сховавши свої регіональні списки, прикрившись комуністичною облудою?..
Над оцим всім грішним, над морем людей, над Ямполем пливла лемківська майданівська несказанно болюча кача… Оплакувала Василя Івкуна, як і вже тисячі наших героїв від Майдану і до Донецька. Слова про чужий край, про могилу, яку викопають чужі люди ніби й не стосувалися його, бо ж він тут був де й народився та виріс. Але таки стосувалися… Бо був він серед багатьох своїх, як серед чужих…
А збоку стояв на постаменті у цей час сам самісінький, дуже дорогий для міста, новенький Богдан Хмельницький. Той, що за Переяславськими угодами – «Царь Малой Росии». На нього ніхто не звертав уваги крім таємних Ямпільських колорадів і тих, що «навіки разом»…
На цвинтарі було дуже багато людей. Вчителька історії виголосила справжню достойну Героя промову. Яма була викопана там де з одного боку могила невідомого радянського солдата, а з другого – колишнього мера міста. Опускали Васю під звуки державного гімну і військового салюту. А засипали – під «Марш слов»янки», який особливо люблять російські загарбники… Правда, зараз їх тіла загортають часто бульдозерами в ровах на нашій землі і скидають в шахти та спалюють в путінському крематорії нерідко без нього.
ПОСКРІПТУМ:
У моєму селі Великій Русаві є дуже показова поговірка. Вона звучить, дослівно, так: «Чеши дідька зрідка, що би гладшим був». Не люблю я її. Умиротворення дідька, особливо російського, справа безперспективна, не потрібна і марна. Це знає кожна по-справжньому віруюча людина.

Василь Кізка, Ямпіль

Через декілька годин ми викладемо повний репортаж з похорону Василя Івкуна та його біографію.

Крім того ексклюзивний матеріал про долю 9 батальйону територіальної оборони Вінниця

 

ямпіль

Поділися з друзями:

5 Зворотнє посилання

  1. Росіяни розгортають комендатури
  2. Чергова партія допомоги від Ямпільчан у зону АТО
  3. Волонтери Ямполя передали тепловізор на фронт
  4. На лінії фронту спостерігається відведення війсь противника
  5. Одеських сепаратистів випустили із СІЗО

Залишити коментар